Воскобійницький старостинський округ

Воскобійницький старостинський округ:

від козацьких хуторів – до сучасних сіл

Воскобійницький старостинський округ – це не просто адміністративна одиниця, а жива спадщина українського народу, де в кожному клаптику землі бринить голос минулого. Територія старостату об’єднує низку мальовничих сіл: Носи, Романки, Величкове, Сулими, Вертелецьке, Воскобійники.  Кожне з яких бере свій початок у сивій давнині – з окремих хуторів, заснованих відважними козаками, землеробами, ремісниками.

Ці поселення виростали на родючих землях, біля балок, річок і ставків, поступово перетворюючись із невеликих хуторів на розвинені села, кожне зі своєю унікальною історією, звичаями, родами й обрядами. Через віки вони зберегли дух праці, гідності та любові до рідної землі.

Воскобійники

Перші згадки відносяться до середини 19 сторіччя. В той час на цьому місці існував козацький хутір Воскобойників. Він є у XXXIII томі видання «Полтавская губернія. Список населених місць по свідченням 1859 года». На той час зареєстровано 19 дворів, населення: 70 чоловіків, 83 жінки.

Є свідчення, що назва села пов’язанна з виробництвом воску (віск били). І нині в селі живуть родини, чиї прізвища походять від цього заняття -  Воскобійники.

У списку населених пунктів Полтавської губернії станом на 1910 рік згадується як хутір Воскобійників відносився до Ковалівської волості Зіньківського повіту. У списку сільських Рад Полтавської губернії на 7 вересня 1923 року згадується вже як село Воскобійники Ковалівського району Полтавського округу.

Під Воскобійницьким лісом, на Безуглівському горбі, 1962 р. провалилася земля. Обстеження показали, що там дуже давно був бджоляний погріб, де зимою зберігали дуплянки з бджолами, щоб ті не вимерзли.

Поселення людей на території села Воскобійники сягає в глибину віків, ще до початку нашої ери. Люди селилися тільки по балках, біля лісів, річок, води. Тут жили люди в скіфський період, і в епоху слов’янських племен. Доказами цього є земляні кургани на полях біля села.

Село почало формуватися й рости в період козацтва – з XIVст.

На околицях розташований Воскобійницький  ботанічний заказник місцевого значення площа 52,4 га. Територія репрезентує розгалужену балкову систему, схили якої вкриті лучно-степовою рослинністю. Флора заказника нараховує 350 видів, серед яких рідкісні: брандушка різнобарвна, шафран сітчастий, ковила волосиста, сон чорніючий, горицвіт весняний та інші.

Село Величкове

Немає достовірної інформації про його заснування, але саме в його околицях розташований справжній природний скарб – Величківський ландшафтний заказник площею 54,7 га. Величківський ландшафтний заказник місцевого значення розташований біля села Величкове. Ця територія є цінним осередком природного різноманіття, де збереглися унікальні екосистеми, характерні для місцевої флори та фауни. Тиша, чисте повітря й мальовничі пейзажі роблять цю місцевість особливою не лише для науковців та природоохоронців, а й для всіх, хто цінує гармонію з природою. Величківський заказник – це справжнє зелене серце села, яке надає йому особливого значення на карті України.

Статус надано для збереження природних комплексів у долині річки Величкове (ліва притока Грунь-Ташані). Місце зростання рідкісних рослин, в тому числі видів, занесених до Червоної книги України. Метою створення заказника є збереження яружно-блакитної системи і різноманітними ландшафтами, зайнятими лісовою, лучною та лучно-степовою рослинністю та охорона місцезростання рідкісних видів рослин. Природоохоронний об’єкт виконує екологічні, природоохоронні та рекреаційні функції.

Село Вертелецьке

Вертелецьке є невеликим, але мальовничим селом у Миргородському районі Полтавської області. Перші згадки про населений пункт датуються XV століттям. Назва села походить від прізвища першого власника – Вертельця.

У 16-17 століттях Вертелецьке було частиною Миргородського полку, а в 18-19 століттях належало до Гоголівської волості. Село було відоме своїми ремеслами та торгівлею.

У 20 столітті Вертелецьке пережило голод і війну. У 1941-1943 роках село було окуповане німецько-фашистськими загарбниками. Після війни село було відновлено і розвивалося як сільськогосподарський населений пункт.

Село Носи

На правому березі глибокої балки, що тягнеться аж до річки Псьол із сходу на захід, розташоване село Носи.

Походження назви села існує дві версії. За переказами, із села Ковалівки перселилися два брати, з прізвищем Ніс. Один поселився на одному горбі балки, інший – на другому. Впродовж певного часу навколо прибавлялося людей, але хутір зберіг за собою назву – Носи.

Існує інша версія. У давні часи тут під лісом поселився козак, якого переслідувала влада. Поступово навколо почали селитися селяни. Одного разу їхав пан і заїхав до козацького двору. Побачив господаря і вигукнув: «Який прекрасний довгий у тебе ніс. Це буде Носів хутір».

За переписом 1882 року в книзі «Населені місця Зіньківського повіту» хутір Носи згадується у складі Ковалівської волості як козацьке село.

Основним заняттям людей була праця у своїх селянських господарствах: обробляли землю, вирощували хліб і огородину, розводили худобу. Серед жителів були заможні селяни і бідняки.

Село Романки

Козацький хутір Романки здавна розташовувалися навколо вершини розлогої балки, що тягнеться на захід до річки Псьол. По балці є маленька річечка – Качина водотеча, яка має два ставочки.

Точна дата заснування хутора невідома. Назва походить від прізвища Романко, це був один із заможних козаків, що заснував свій хутір у XVIII ст.

У час укрупнення населених пунктів з 1939 року у Романки переселили людей з хуторів Онішок, Воликів, Дахнівщини.

Попри невеликі розміри, село дало Україні 25 людей з вищою освітою.

Село Сулими

Село Сулими  виникло у XVIII столітті. Давня назва – Великі Сулими, походить від прізвища селянина Сулими, який переселився на ці землі з Ковалівки. Згодом це село об’єднало два хутори – Сулими і Лісняки. Село розташоване біля розлогої балки. Колись її верхня східна частина балки називалася Вовкове, а західна – Драбова, але тепер ці майже не вживаються.

Дуже цікаві місцеві назви земель, що прилягають до Сулимів: Вовкове, Горобці, Канджієво; урочища – Ганжійка. Ригорич, Харенкове.  Неподалік села в давнину були три ліси: два звали Зливківським, а один – Громадським. Тепер лісів немає, вирубали. Про них щовесни нагадують проліски, які де-не-де зацвітають по схилах яру.

У 1852 році згадується про Сулими як про козачий хутір, у якому було 23 двори. У 1910 році їх налічувалося 27 і проживало  тут 199 чоловік.