Шишацька селищна рада

Селище Шишаки – адміністративний центр Шишацької територіальної громади

 До селища Шишаки територіально входять села: Бабичі, Вишневе, Григорівщина, Легейди, Товсте, Хвощове, Ходосиха, Чернишівка.

Давня історія Шишак бере початок ще з неолітичної доби. На території сучасного селища знайдені археологічні пам’ятки – вироби доби неоліту, поховання епохи бронзи, поселення слов’ян Черняхівської культури (II–VII ст. н.е.) та скіфські кургани.

У часи Київської Русі ці землі входили до складу Переяславського князівства й були прикордонними. У XIII столітті край зазнав спустошення під час навали татаро-монголів.

Перша достовірна згадка про Шишаки датується 12 серпня 1399 року. У цей день поблизу селища відбулася битва між литовським князем Вітовтом і татарським ханом Тимуром Кутлуком. У літописах того часу поселення згадується як місце стратегічного значення.

Поселення згадується під назвою Шишов у 1502 році, а також у 1618 та 1630 роках як частина Миргородського полку. Існує кілька версій походження назви: від шишкуватих (куполоподібних) пагорбів, на яких розкинулось поселення; від слова «шишак» – металевого військового шолома; або ж від прізвища першого поселенця – Шиша.

У XVII столітті Шишаки були козацьким зимівником і сотенним містечком Миргородського, а пізніше – Полтавського полку. Їх позначено на карті французького інженера Гійома де Боплана (друга чверть XVII ст.). З середини того ж століття містечко належало шляхетському роду Лісницьких.

У 1765 році Шишаки отримали статус містечка та стали центром волості. Від 1781 року – в складі Говтвянського повіту Київського намісництва, а з 1802 року – Полтавської губернії.

На початку XIX століття у Шишаках діяли три церкви, а при Преображенській церкві – бібліотека. У середині XIX століття належали родинам Ломиковських, Зарудних і Лап-Данилевських. У 1860 році тут проживало понад 2500 мешканців.

У 1867 році відкрито училище, а в 1871 – збудовано Христо-Різдвяну церкву, при якій функціонувало братство Святого Пантелеймона.

У 1881-1923 роках містечко було центром Шишацької волості Миргородського повіту.

З 1919 року Шишаки увійшли до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

У 1968 році населеному пункту надано статус селища міського типу.

Упродовж століть Шишаки зберегли свою історичну самобутність, ставши важливим культурним та адміністративним осередком Полтавщини. Сьогодні Шишаки залишаються важливим культурним, адміністративним і історичним центром Полтавської області. Громада береже свою спадщину, дбає про збереження історичних пам’яток і прагне передати любов до рідного краю наступним поколінням.

Село Бабичі

У першій половині ХХ століття на території Полтавщини існувало два населених пункти з назвою Бабичі.

Перший з них – хутір Бабичів, розташований на території сучасної Шишацької селищної ради. Станом на 1926 рік у ньому було 18 господарств, у яких проживало 85 осіб, з них 36 чоловіків і 49 жінок.

Другий хутір з такою ж назвою знаходився в межах Славківського району Баляснівського округу. У 1926 році в ньому налічувалося 53 господарства з населенням 259 осіб: 119 чоловіків і 140 жінок.

У той період частина населених пунктів, що нині входять до складу Шишацької громади, адміністративно підпорядковувалася Баляснівському району. Це значно ускладнює точну ідентифікацію окремих хуторів у архівних джерелах 1920-х років.

Село Григорівщина

Коли виникла Григорівщина – достовірно невідомо. Перші згадки про її існування зустрічаються, починаючи з XVIII століття. 

Щодо походження назви села існує декілька версій, але жодна з них не є остаточною. Найбільш відомою і прийнятною серед григорівців є версія, що село назване на честь сина дворянина Чарниша – Григорія, який жив неподалік.

Село розташоване по обидва боки невеликого струмка – Григорівської річки, що бере початок у долині сусіднього села Цьови та, протікаючи через усю Григорівщину, наповнює три ставки. Найстарішим серед них є ставок у центрі села. За селом знаходиться ставок з назвою Генеральський. Наймолодшим є невеликий, але мальовничий ставок у районі Новоселівки,  створений у 1990-х роках. Минаючи село, струмок протікає прилеглою до Григорівщини долиною й згодом губиться у Чернишівському лісі та впадає у річку Говтва.

Територія сучасного села багата археологічними знахідками, серед яких – кам’яний тупорець древніх культур, знайдений на під час сільськогосподарських робіт, а також череп’яна миска Черняхівської культури з характерним видавленим орнаментом. Усі вони зберігаються в Шишацькому краєзнавчому музеї. На полі за селом розташовані козацькі кургани.

Перші поселення села були на лівому боці струмка – цю частину й сьогодні називають «Вигін» або «Хутір». Поселення на правому березі з'явилися пізніше, приблизно наприкінці ХІХ століття. Ця частина села відома під назвамит«Бочани» або «Той бік». 

Улітку 1923 року жителі села створили колективне господарство ім. Будьоного. Ті, хто не приєднався, у 1930 році зазнали репресій. Господарство існувало недовго – під тиском влади його об’єднали з господарством»8 Березня» сусідньої Чернишівки.

Позитивні зміни для Григорівщини приніс 1980 рік, коли до села провели газове опалення. 1988-1989 років у селі зробили нову дорогу.

Село Легейди

Легейди – село (у минулому хутір), яке на початку ХХ століття входило до складу Сорочинської волості. У 1900 році фігурувало як один із хуторів групи Бокітькових, розташованих між Великими Сорочинцями та хутором Мареничами.

За даними 1910 року, у хуторі було два козацькі господарства, де проживало 15 осіб.

Назва поселення походить від козацького прізвища Легейда, що, ймовірно, вказує на родову основу заснування хутора.

Село Товсте

Товсте – село (у минулому хутір), розташоване в межах Шишацької волості. У другій половині XVII століття землі поблизу нього належали полковницькому родові Лісницьких.

У 1723 році в реєстрі Шишацької сотні Полтавського полку згадуються козаки-середняки Іван і Дорош Товстенки, а також посполитий Яків Товстенко. Імовірно, саме вони були першими поселенцями, від яких і походить назва села – Товсте.

У 1787 році хутір Товстий, що входив до складу Говтв’янського повіту, частково перебував у власності генерал-майора Георгія Хорвата. У XIX столітті село, відоме також як «Товста Дерев’яна», належало дворянській родині Чарнишів. За документами 1883 року, село Товсте перебувало у власності Івана Никифоровича Чарниша, а згодом перейшло до його сина – Василя Івановича Чарниша.

Поряд із панським селом Товсте в балках і ярах селилися вільні козаки, які поступово утворили власні невеликі хутори.

У селі є відома Бородаївська гора зі скелею під назвою Стінка – улюблене місце Миколи Васильовича Гоголя.

За статистичними даними, у 1900 році в селі Товсте проживало 215 мешканців. У 1926 році налічувалося 50 господарств із загальною кількістю населення 290 осіб.

Село Хвощове

Перші згадки про хутір Хвощове, що належав до Шишацької волості, датуються 1806 роком. У 1883 році він знову фігурує в документах, а також у цьому ж році згадується хутір Хвощівка, який входив до Яреськівської волості. Назва  Хвощівка трапляється й у джерелах за 1900–1912 роки.

У 1926 році в офіційному списку населених пунктів він значиться як хутір Фощове. На той час у ньому налічувалося 33 господарства, в яких проживало 172 особи: 82 чоловіки та 90 жінок.

Сучасне Хвощове розташоване в неглибокій, розлогій балці з мальовничим ставком.

Село Чернишівка

Село Чернишівка належало Івану Никифоровичу Чарнишу, а можливо – і  його батькові. З архівних документів відомо, що Іван Никифорович працював писарем полкової канцелярії Миргородського полку, яка знаходилась в м.Сорочинці (раніше – Краснопіль).  Саме під цією назвою була перша згадка про нього в документах, які оприлюднив Д.Яворницький. Там же трапляються прізвища багатьох сучасних жителів Шишаччини – можливих нащадків тодішніх козаків.

Село Чернишівка, яке існувало в роки роботи Чарниша в канцелярії (1764-1781 рр.), згодом успадкував його син Василь Іванович Чарниш, капітан. Він одружився з вдовою  Тетяною Іванівною Данилевською, чоловік якої помер молодим, а вона лишилася з 6 дітьми. 

Велика родина жила не лише в Чернишівці та Товтому, а й часто проводила час у с.Семеринки.