Від перемоги — до перемоги!
У ці дні майже вісім десятиліть тому Шишаччина була звільнена від гітлерівських нацистів. Рівно два роки наш край перебував під їхньою окупацією. Як це відбувалося, нагадує директор Шишацького краєзнавчого музею Юрій Онацько.
23 вересня 1941 року ворожі війська увійшли в селище. Першими жертвами війни в Шишаках стали члени сім'ї Юхима Масловського, на садибі якого розірвався німецький снаряд. Цей снаряд забрав життя його дружини Олени Іванівни та доньки Уляни. Наступного дня були страчені Андрій Коваленко та Петро Лень. Потім біля Вірського провалля були розстріляні євреї Давид та Лея Халевські. А стару і немічну їх матір – Розу Халевську – фашисти витягли з хати і просто скинули в яр.
Досить швидко військові німецькі частини пройшли далеко вперед, на схід, і деякий час влади в Шишаках взагалі не було. Але вже за півмісяця німці почали ревно «господарювати» тут.
Німецький окупаційний апарат у Шишаках спирався на чітко визначену систему. Він складався із коменданта (Велкінда), помічника (Краєра), кількох солдат, перекладачки (Зольди). Допомагали комендантові представники місцевого самоврядування – управи, що складалася із старост району і села та поліції. Управа формувалася з розрахунку: один поліцай на сто дорослих жителів. У Шишацькому районі нараховувалось більше 300 поліцаїв. В поліцію йшли переважно невдоволені радянською владою люди, потрапляли сюди і з примусу. Поліцаям платили зарплату.
У жовтні 1941 р. окупанти запровадили обов’язкові поставки селянами молока і яєць на потреби третього рейху.
Навесні 1942 року німецька влада почала активну кампанію з відправки «добровольців» на роботи до Німеччини.
З середини 1943 р. окупанти вже відчували, що стався перелом у війні. Наближалася лінія фронту, фашистські війська відступали. 14 вересня 1943 р. Шишаки наповнилися біженцями зі сходу та німецькими частинами. А з 17 вересня німці почали палити Шишаки. Палили методично, не пропускаючи жодної будівлі. Село запалало, як смолоскип. Горіли школи, лікарні, церква, хати…
22 вересня 1943 р. – на світанку у село увійшли бійці радянської армії. Ніхто їх не зустрічав. Вешталися селом лише поодинокі підлітки, бродячі собаки. А навколо – пустка, згарище. Догоряли будівлі, валялись трупи вбитих тварин. Лише після обіду почали виходити місцеві жителі з лісів та ярів, куди сховалися ще тиждень тому разом із коровами та дрібним майном. Люди підходили до своїх колишніх домівок і бачили лише оголені димарі. Бралися спочатку за голову, а потім за працю. Розуміючи, що насувається зима, а жити немає де, починали рити землянки.
Через кілька днів приїхали представники радянської влади. Районну міліцію, яка розмістилась на низу, у будинку колишнього начальника поліції Івана Кузьменка, очолив Тихон Тарабаєв. З ним прибули міліціонери (всі фронтовики), працівник карного розшуку Семенко, дільничні Бойко і Козицин.
Польовий райвійськкомат, що розташовувався в яру, на підгір’ї (тепер вулиця Гоголя), почав приписку юнаків. 29 вересня 1943 року відбулася перша післяокупаційна відправка мобілізованих до армії.
Шишачани воювали на різних фронтах: при обороні Києва, Одеси, Севастополя, під Ленінградом і Москвою, у Сталінграді, у битві під Курськом, на українських землях, в центральній Європі. Серед них були льотчики й артилеристи, танкісти й піхотинці, розвідники і сапери, лікарі і медсестри. Сотні наших земляків нагороджені орденами і медалями.
Але чимало з них, на жаль, не повернулися додому з воєнних доріг Другої світової… Світла пам’ять загиблим – і солдатам, і мирному населенню, долю якого перемололи жорна кривавої історії…
За сім десятиліть війна знову прийшла на українську землю. Путінські нацисти демонструють зневагу до міжнародного права, скоюють воєнні злочини, тероризують цивільний люд. І вони гірші за гітлерівців.
Сучасна російсько-українська війна для людей, які пережили Другу світову, ще жахливіша. На цьому наголошують наші землячки поважного віку – Олександра Тимофіївна Редько, Віра Іванівна Пономарьова, Інна Іванівна Євдокимова, Марія Миколаївна Тутка.
З нагоди річниці визволення Шишаччини ветеранів Другої світової війни відвідали заступник селищного голови Олег Білик і голова ветеранської організації Надія Безсонова.
Наше найстарше покоління, незважаючи на свій вік і пережиті лихоліття, тримається бадьоро. Єдине, що хвилює ветеранів нині – це сьогодення і майбутнє їхніх дітей, онуків і правнуків. Вони чекають Перемоги України над ворогом.
І Перемога неодмінно буде. Перемогли гітлера, переможемо і путіна.
