Історії війни: "Ми не переселенці. Ми тимчасово переміщені люди, які повернуться додому"
Сьогодні у відділенні стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання комунальної установи «Центр надання соціальних послуг Шишацької селищної ради» перебувають вісім людей з різних куточків нашої країни – міста Харкова, міста Дергачі та селища П’ятихатки Харківської області, міста Дружківки Донецької області.Першою до відділення прибула сімейна пара з Харкова ще на початку березня. Внутрішньо переміщеним людям, що нині проживають у відділенні стаціонарного догляду, - від 62 до 97 років. Щойно вони прибули сюди, їм було потрібне не тільки вирішення матеріально-побутових проблем, але й відновлення психо-емоційного стану, заспокоєння і хоча б якась упевненість у завтрашньому дні. Що вони пережили з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну – розповідає Тала Іванівна Демченко.
У кривавих жорнах сучасної російсько-української війни опинилися ми, переселенці. Переселенці – слово якесь чуже, загнане, одиноке. Воно нас гнітить. Бо означає, що нас переселяють без нашої згоди. Це слово штучне, зневажливе, з відтінком неприємної жалості.
Тепер нас офіційно називають тимчасово переміщені особи. Це правильно. Втішають слова «тимчасово» і «переміщені» (настане час, а він обов’язково настане після перемоги над рашистами – і ми повернемося додому!).
Про кого йде мова? Про мешканців міста Харкова, селища П’ятихатки (населеного пункту, що утворився навколо фізико-технічного інституту міста), які розділили долю усіх харків’ян. Людей, які виявили організованість, стійкість, показали, що люблять своє місто і свій мікрорайон.
Більшість з нас була евакуйована. Хтось виїхав за власною ініціативою. Та частина все ж залишилася. Найбільші сміливці, які весь час тремтіли від постійних канонад, навчилися розрізняти звуки усіх «бахів», ховатися від ракет, обстрілів з автоматів і гармат. Ці люди годували тварин, поливали квіти у під’їздах і біля них. На жаль, дехто залишив своїх домашніх улюбленців напризволяще. Тож мешканцям будинку №7 по вулиці Академіка Вальтера доводилося їх рятувати. Мій онук був серед цих рятівників. Двох кішечок відправив господарям у Німеччину, іншого чотирилапого, що помирав від голоду, прилаштував до ветлікарні.
Що довелося пережити людям, які тривалий час, а то й зовсім не хотіли виїжджати? У напівзруйнованому районі не було ні світла, ні води. Не витримували навіть ті, кому нікуди було виїжджати чи кому здоров’я не дозволило цього зробити. Не на жарт злякалися і сміливці: і фаталісти (будь, що буде), і ті, хто начебто «народився у сорочці». Досить було один раз потрапити під прямий обстріл – і здоровий глузд перемагав.
Автор цих рядків не раз була під прямим обстрілом. Що це таке – спробуйте уявити з моїх слів.
Тиша. Потім маленькі постріли – нічого, не вперше! Якесь тарахкотіння і гул – то й що! Прорвусь, гірше було і встигала втекти… Раптом – ж-ж-жах! Ж-ж-жах, ж-ж-жах, ж-ж-жах!!! Люди, тварини, птахи – хто куди! Звук стрімко наростає, здається, розривається небо! Ж-ж-жах, ж-ж-жах, ж-ж-жах!!! Кругла вогняна куля летить прямо на мене. Ближче, ближче, прямо, прямо! Страшенний гуркіт! Смертельна куля наближається! Осколки справа-зліва, вже й наперед залітають! СТРАХ! Пощастить – пролетить повз, а ні – то…
Мені повезло. Я встигла заскочити на ганок свого під’їзду. Сховалась у куточку, прощаючись з життям, з сусідами, друзями, внуком… Але все затихає… Відчиняються вікна (ті, що вціліли), повертаються собачки, біжить якийсь чоловік і кричить, що я народилась в сорочці. Звісно ж, так і є…
Велику групу евакуйованих вирішили відправити у санаторій Миргорода. Але я потрапила спочатку у Великосорочинську школу-інтернат. Разом зі мною була 97-річна Надія Миколаївна. Їй запропонували відділення стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання у Яреськах. Вона погодилася за однієї умови: що хтось із П’ятихаток поїде з нею.
Так ми опинилися в Яреськах. Саме приміщення і його мешканці відразу викликали у нас приємне враження.
Як і край, в якому ми опинилися. Миргородщина - батьківщина Миколи Гоголя. Яреськи - село, пов’язане з Олександром Довженком. Це дуже гостинна земля, щедра на добрих людей. Ми звалилися, як сніг на голову, однак відчули доброзичливість і співпереживання, небайдужість.
Побачене і почуте в Шишаках, Яреськах – то для нас велика удача. Нам пощастило. Дай Бог, щоб і надалі - доля була прихильною до нас і до нашої країни. Бажаю Центру по вулиці Козацький Шлях залишатися таким, як зараз, - безпечним місцем і гостинним домом для тих, кому це необхідно. А нам, тимчасово переміщеним людям, - повернутися додому, у мирний Харків, у рідні П’ятихатки.
