Про жінок і тільки про жінок у цей святковий день
У старшого інспектора ювенальної превенції обмаль вільного часу
Це єдине, на що у своїй професії нарікає Інна ОРМАНЖІ – старший лейтенант, старший інспектор ювенальної превенції Миргородського відділення поліції. У колі її відповідальності – неповнолітні жителі Шишацької та Великосорочинської об'єднаних територіальних громад.
Уродженка Баранівки обрала професію педагога. Працювала у місцевому дитсадку. Але кілька років тому їй запропонували вдосконалити педагогічну майстерність поза межами освітніх закладів. Щоб стати старшим інспектором ювенальної превенції, пройшла відповідне навчання, продемонструвала фізичну підготовку, склала необхідні тести.
І почала працювати у лавах поліції. З колегами та суміжними соціальними службами Інна Миколаївна виявляє правопорушення, скоєні неповнолітніми чи щодо неповнолітніх, з'ясовує причини цих правопорушень, проводить профілактичну роботу у цьому напрямку, працює із сім'ями, що опинилися у складних життєвих обставинах.
Найтяжче в її роботі – це бачити дітей, котрі позбавлені нормальних умов для життя, навчання, страждають від недогляду батьків чи асоціального оточення. Складно вилучати дитину з родини. Хоча це відбувається лише тоді, коли немає ніякої альтернативи, коли дитина перебуває у прямій небезпеці. Цього року одна неповнолітня особа вже потрапила до інтернату, а у суді розглядаються дві подібні справи. Час від часу – чотири-п'ять разів на рік - доводиться повертати додому втікачів. Здебільшого через конфлікти у родинах діти мандрують в інші куточки Полтавщини чи навіть України.
Щоб уникнути подібних чи інших проблем з дитиною, важливо, переконана Інна Миколаївна, збудувати з нею довірливі стосунки. Цікавитися її життям, оточенням і дозвіллям. І, зважаючи на небезпеку інтернетресурсів, контролювати де, як і з ким спілкується ваша дитина онлайн.
За свою щоденну роботу старший інспектор відзначена грамотами місцевих органів влади, Головного управління поліції у Полтавській області і подякою керівництва управління ювенальної превенції Національної поліції України.
До речі, нині поліція – найдемократичніша служба з-поміж інших сфер нашої життєдіяльності, де переважають чоловіки. Серед колег Інни Миколаївни 40 відсотків – жінки.
Та за роботою залишається мало часу для себе і донечки, говорить вона. Тому цей час найдорожчий. У переддень Восьмого березня вона зичить усім жінкам цінувати у житті найцінніше. А ще – впевненості у собі, віри у те, що ви найкращі, пишатися тим, що ви жінка і обов'язково бути щасливою жінкою. А прекрасна весна сприяє цьому відчуттю!
Чверть століття народної довіри –
в якості депутата і на посаді секретаря
Є у Шишаках людина, котра знає практично кожного мешканця нашого селища. І не тому, що вона цікава чи допитлива до інших, а тому що два з половиною десятиліття була їхньою довіреною особою у Шишацькій селищній раді.
Валентина ШАРУДА шість скликань поспіль обиралася депутатом і секретарем місцевої ради. Нині вона - старший інспектор Управління з питань персоналу, організаційної роботи та діловодства апарату виконавчого комітету Шишацької селищної ради.
А родом Валентина Михайлівна з Ковердиної Балки. Після школи навчалася у сільськогосподарському технікумі та інституті. Працювала диспетчером і завкадрами в тодішніх районних агроуправліннях. Доки не стала на стезю самоврядування.
Під її опікою на посаді секретаря селищної ради тоді перебувало практично все населення Шишаків і прилеглих сіл. Пенсіонери, діти, малозабезпечені… Прийом, видача довідок, ведення документів... Вибори, звіти, перевірки…
За ці 25 років, згадує Валентина Михайлівна, у неї жодного разу не було двох вихідних. Хоча офіційно вони були гарантовані. А фактично щосуботи вона приходила в селищну раду, аби в тиші і спокої підігнати роботу.
Як зараз проводить вихідні старший інспектор-діловод? У колі родини. Намагаючись дотримуватися традиції – зустрічати рідних свіжоспеченими пирогами – з солониною, вишнями чи яблуками. Або вареничками, або іншими смаколиками, які для дорогих серцю людей готуються із великим задоволенням. Тому й смакують їм якнайкраще.
Таким, як традиційні вихідні, Валентина Михайлівна уявляє і прийдешнє свято Восьмого березня. Тільки цього дня будуть ще й улюблені букети квітів. Квіти і спілкування з родиною, друзями – оце і є справжнє свято.
Усім жінкам-землячкам Валентина Шаруда зичить міцного здоров'я (щоб діти й онуки були здорові! і миру. А ще – любити себе. Хоча б трішки, але обов'язково!
Про необмежені можливості оптимізму,
бажання жити і любити світ
Корінна з діда-прадіда шишачанка Інна БІЛОКІЗ за спеціальністю економіст, за професією – і статист, і казначей, і податківець, за покликанням – організатор-активіст. А в житті – великий оптиміст. І вже 13 років поспіль очолює спілку таких самих людей з необмеженими можливостями у бажанні розвиватися, подорожувати, корисно і цікаво спілкуватися.
2008 року Інна Віталіївна створила Шишацький місцевий осередок Всеукраїнської організації інвалідів "Союз організацій інвалідів України", яким керує з самого початку і донині.
Вона представляє частину нашого суспільства, якій ніяк законодавці не можуть визначити правильну назву. То люди з особливими потребами, то люди з обмеженими можливостями, то люди з інвалідністю. Хоча справа не у назві, а в тому, що цим людям потрібна підтримка держави, громади і одне одного. В інших країнах за рівнем ставлення суспільства до людей з інвалідністю визначається й рівень розвитку цього суспільства.
Найбільша проблема для Інниних побратимів і посестер в Україні – це не відсутність пандусів та інших зручностей (хоча це також дуже важливо), а пенсія у 1600-1700 гривень.
Осередок людей з інвалідністю – це та підтримка, яка об'єднує їх, допомагає заявляти про себе на різних рівнях. У Шишаках він нараховує близько півтори тисяч дорослих і дітей. Фінансується осередок з місцевого бюджету. Раніше це був районний бюджет, нині – селищний. Ці кошти в основному спрямовуються на організацію спортивних і мистецьких заходів за участі людей з інвалідністю. Вони – активні учасники таких подій не тільки на Полтавщині, в Україні, а й за її межами. Наші земляки у складі Всеукраїнської команди побували у Молдові, Німеччині. Відчували велику гордість представляти рідну країну за кордоном і були раді, що роблять це доволі успішно.
Як великий оптиміст, Інна стверджує, що наше суспільство спроквола, але таки змінює своє ставлення до людей з інвалідністю. Сприймає їхні проблеми ближче, відгукується на допомогу, спокійніше і співчутливіше реагує, коли, скажімо, бачить поряд людину у візку.
Нині Інна Віталіївна вболіває за те, аби швидше завершився карантин, відчинилися двері для подорожей, живого спілкування та нових можливостей. Її друзі з нетерпінням очікують зустрічі. У Центрі надання соціальних послуг Шишацької громади вони завжди можуть розраховувати на транспортну підтримку, адже є спеціальне авто, а також на інші реабілітаційні та оздоровчі послуги.
Планів, говорить Інна Білокіз, багато. "Мої, - каже вона про членів свого осередку, - ніколи вдома не сидять. Щойно сніг зійшов – і ми в дорозі до самого грудня".
З нагоди свята передає щирі вітання усім жителькам нашого краю. Зичить міцного-преміцного здоров'я, вдячності Богові за добро і красу навколо. Відчувати себе коханими жінками поряд із своїми половинками, і успішними панянками – у суспільстві.
Самі собі фермери – агрономи і менеджери
Ольга Іванівна і Тетяна Олександрівна ЗІГАРЕНКИ з Пришиба – фермери. Така суто чоловіча професія, що навіть по-жіночому, згідно з новим правописом, її й не назвеш. Не звучить слово фермерки. Однак попри це мама і донька гідно справляються з нелегкою ношею керування власними фермерськими господарствами – "Урожай" і "Веселка".
Ольга Іванівна родом з Черкащини, а в Шишацькому краї працевлаштувалася після навчання у Лубенському сільськогосподарському технікумі. Тут вийшла заміж, народила двох доньок.
Працювала бухгалтером допоки існувало місцеве сільськогосподарське підприємство. У нелегкі часи його розформування вирішили з чоловіком (досвідченим і працелюбним механізатором) ризикнути – розпочати власну справу. Це було понад двадцять років тому...
У 2012 році чоловік і батько родини – Олександр Миколайович – через тяжку недугу передчасно пішов з життя.
На якусь мить жінки опинилися на роздоріжжі. Придавив до самої землі невимовний біль і думка: як жити далі?.. Вирішили не зраджувати пам'ять дорогої людини. Одне з фермерських господарств очолила донька Тетяна.
Відтоді для них з мамою звична справа кермувати мото- чи автотранспортом, з ранньої весни і до пізньої осені ночувати і днювати в полі, бути агрономами, механізаторами й менеджерами одночасно.
Чи легко жінкам бути на чоловічому місці? Нелегко. Але вони справляються. Сіють, доглядають, збирають урожай. І роблять це по-жіночому – з любов'ю й надзвичайною турботою про все.
"Аби не заважали працювати, - так коментує Ольга Іванівна власне життя-буття. – Не давили податками, непосильними кредитами, нестабільними цінами. Та й близький продаж землі чекаємо з тривогою…"
Тетяна Олександрівна, після здобуття вищої економічної освіти, опанувала спеціальність медичної сестри-масажиста. По кілька годин працює у Пришибському відділенні Центру надання соціальних послуг Шишацької селищної ради. Їй подобається допомагати людям. Каже, що це своєрідний відпочинок від основної занятості – роботи на землі.
Голова родини Олександр Миколайович був депутатом місцевої ради кількох скликань. Активний, товариський, завжди підтримував рідне село. Не відмовляють у допомозі односельчанам і його дружина та донька.
А з нагоди Восьмиберезневого свята Ольга Іванівна і Тетяна Олександрівна щиро зичать землячкам ніколи не опускати руки, наполегливо йти до мети, працювати і вірити, що все буде добре. Що ми здатні зробити так, щоб все було добре. А ще – міцного здоров'я, жіночого щастя, родинного затишку, весняного настрою у серцях і, звичайно, хорошої погоди і щедрого врожаю!
З трійкою дітей не важко. Складно з одним дитям
У цьому переконана родина Володимира Івановича і Тетяни Анатоліївни ПІВИНСЬКИХ з Федунки, які виховують доньку Яну і синочків Максима та Вову. Яна і Максим – учні Сагайдацького навчально-виховного комплексу, а Вова відвідує місцевий дитсадок.
Батьки працюють тваринниками у ТОВ "Федунка". І вдома тримають господарство. Дві корови, капжуть, це нині мінімум у селі. Було й четверо годувальниць раніше.
Оскільки робочий графік тата і мами доволі складний, дітям доводиться проявляти самостійність, дбати одне про одного. І в цьому перевага багатодітної родини, вважає Тетяна Анатоліївна. Як це – одне дитя? Весь час з батьками чи самотнє? Одна дитина – це не сім'я.
А так – дітлахи зростають разом, у довірі батьків до них. І надалі повинні бути підтримкою одне одному.
Тетяна сама з багатодітної родини. Знає, що особливих привілеїв у нашій державі мама, яка зважилася на троє і більше дітлахів, немає. Ні субсидій, ні доплат, ніяких пільг. "Ми народжуємо для себе, не для держави, - говорить жінка, - і справа не в грошах. А у повазі. Чому мати, яка ніде не працює, може розраховувати на державну допомогу, а мати, яка працює, аби забезпечити своїм дітям краще життя, - позбавляється цієї допомоги?"..
…Про що мріє подружжя з Федунки? Щоб не підводило здоров'я, дітки зростали на радість батькам (але щоб і час не летів так швидко), щоб у селі були хоча б мінімальні умови для дітей. Наприклад, волейбольний чи футбольний майданчик, місце для культурного відпочинку і корисного дозвілля.
А на 8 Березня загадують хорошу сонячну погоду з першим весняним теплом. І такого ж самого – сонячного, теплого настрою. Від букетів квітів Тетяна Анатоліївна категорично відмовляється. Не розуміє, навіщо вкорочувати їм віку заради миті втіхи?.. Квіти повинні радувати живою красою – довго-довго, як саме життя.
