На службі у родини і громади
Родина Дем'яненків добре відома в нашому краї. Наталія Петрівна і Володимир Васильович виховали шість доньок, мають восьмеро онучат. 2008 року багатодітна мама відзначена заслуженим званням «Мати-героїня».
Ця жоржівська родина унікальна не тільки аж шістьма потомками. А ще й тим, що це шестеро дівчат. Серед них – дві пари двійнят. Ну хіба не подвиг мами й тата?
Однокласники Наталя й Володимир, сидячи за однією партою, і гадки не мали, як чудово складеться їхнє життя. Чудово не у значенні легко й безтурботно. Чудово – наче подих на повні груди, наче спів на весь голос, наче погляд поверх усякого життєвого дріб’язку… В самісіньку суть життя.
Але спочатку відчайдушна Наталя спробувала щастя далеко від рідної батьківщини. В 17 років вийшла заміж. Народила першу донечку, назвала ім’ям найвідомішої гоголівської красуні – Оксаною. Та подружнє життя не склалося, повернулася з дитям додому.
А тут зустріч однокласників. Наче перше знайомство з давнім знайомим. Правду писав Сковорода: не шукай щастя десь, бо воно поряд…
Володимир став рідною половинкою не тільки для молодої жінки, але й для її маленької дівчинки, первісточки. Потім родина поповнилася першою двійнею – Людмилкою та Надійкою. Тоді ніяких УЗД не було, однак Наталія Петрівна відчувала, що носить під серцем не одне маленьке сердечко. За кілька років доля подарувала Олю, а згодом ще одну двійню – Віру і Любов…
Кожна з дівчаток нині – уже доросла самостійна жінка. У кожної – своя родина, робота, усе, як годиться. І тільки біля батьків, до яких вони намагаються з’їжджатися галасливою ватагою якнайчастіш, вони залишаються дітьми, навіть коли поруч власні діти…
На щастя для батьків, дівчата вилетіли з сімейного гнізда, але свої гніздечка звили майже поруч.
Найдальше мешкає Оля разом з чоловіком та сином – в селі Оболонь Семенівського району. Вчителює у місцевій школі.
Віра теж оселилася недалеко-неблизько - у Полтаві. Разом з чоловіком виховує маленьку донечку. За фахом – економіст.
Далі найдалі – в центрі нашої громади - влаштувала свою долю Надія. Теж економіст. Працює в Центрі надання соціальних послуг Шишацької селищної ради. З чоловіком плекають доньку.
Ще ближче до батьків пустили сімейне коріння Оксана та Любов. Оксана з чоловіком і сином проживає у Воскобійниках. За професією - вимогливий, але справедливий завуч Воскобійницької школи.
Люба обрала фах ближче до землі. Працює землевпорядником Воскобійницького старостинського округу, разом з родиною – чоловіком та доньками проживає у Романках.
А в одному селі з батьками – у Жоржівці – знайшла свою долю Людмила. Тут вона працює вчителем місцевої школи і з чоловіком теж виховує двох донечок.
Шестеро доньок і шестеро онучок, шестеро зятів-синів та двоє онуків-соколів обов’язково привітають маму-тещу і бабусю з першим святом Весни – жіночим днем. Адже вона, як ніхто інший, заслужила на шану і в цю дату, і в усі дні року.
Бо ночей не досипала – це про неї у прямому сенсі. Бо працювала не покладаючи рук – це теж про неї буквально. Весь час трудилася на посадах, де треба шукати підхід до людей (а це нелегко!) – на пошті, завклубом… Секретарем Жоржівської сільської ради – понад 25 років. Чверть століття у професії, де тебе обирають земляки, – говорить саме за себе.
А вдома жінку чекала друга робоча зміна: приготуй, прибери, випери і випрасуй… І це все без сучасних цивілізованих благ. А ще – велике домашнє господарство (бувало, крім малої усякої живності, й по кілька рогатих худобин тримали), саджання, поління, вибирання…
Дівчата згадують маму і батька в своєму дитинстві – весь час у труді. Хоча і їм, зважаючи на юний вік, добрячий шмат домашньої роботи перепадав. У кожної були свої обов’язки, щоденні завдання. Рано навчилися в усьому переміняти старших. І їсти приготувати, і вугілля подрібнити, щоб у хаті натопити, і одне за одним приглядіти. Кожна старша сестричка була відповідальна за меншу.
В отакому труді-гурті, взаємній підтримці і довірі дівчат навіки поєднала сестринська дружба. Лише ті, хто знає, по чім фунт солі, можуть оцінити смак цукру.
Що отримала мати-героїня за свій неоціненний труд від держави? Пенсію у 50 років і невеличкий доважок до неї у грошовому вимірі, зовсім невеличкий, зважаючи на її материнський подвиг. Але Наталія Петрівна на те не скаржиться. Вони з чоловіком Володимиром Васильовичем усе життя звикли розраховувати лише на себе. І коли дітей у світ пускали, і коли на ноги їх підіймали, і коли вищу освіту вони одне за одним (а бува, і разом) здобували, і коли внучат глядіть приправляли…
Тепер меншим онучатам ще казки читати, а старших незабаром вчити у вузах допомагати… Як кажуть, кругообіг у житті триває… Бо цей біг по кругу і є саме життя.
НАПЕРЕДОДНІ Восьмиберезневого свята до оселі Дем’яненків з привітаннями, квітами і подарунками завітали селищний голова Олександр Тутка та староста Жоржівки Лілія Бабич. Господарі оселі разом з доньками та онуками, як повелося в українських родинах, частували гостей хлібом-сіллю. Смакуючи духмяним чаєм та домашнім печивом, говорили про життя-буття в Україні загалом і в нашій громаді зокрема. Про хороше і погане, що є у нас. Про мрії і плани, які попри все будуєм повсякчас.
Крім Олі і Віри, які мешкають у Семенівці та Полтаві, не було за цим передсвятковим столом ще однієї доньки Дем’яненків – Люби. Не було з поважної причини. З хорошої причини.
Саме в ці дні вона народила другу донечку і назвала її на честь бабусі – Наталочкою…
Хіба може бути кращий подарунок мамі до свята?..
А в нашій громаді з’явилася ще одна жителька. Може, майбутній вчитель, економіст чи землевпорядник. Так хочеться і віриться, що вона, як і її дідусь і бабуся, мама й тато, знайде своє місце під сонцем саме тут, на рідній землі.
Але головне – хай ще одна Наталочка з гілочки роду Дем'яненків росте здоровенькою і щасливою на втіху батькам і радість всій великій родині!
