Три золота сплелись у Жоржівці: осінь, ювілей, «Вербиченька»
Сонячного і теплого осіннього дня жоржівський люд зібрався у місцевому будинку культури з приємної нагоди. Можливо, та суботня днина у черзі похмурих і дощових буднів була напрочуд гарною невипадково: на погоду вплинули щирі почуття і ліричний настрій учасників незабутньої події.
До будинку культури сходяться-з'їжджаються односельці цілими родинами – святкові, натхненні, з квітами; метушаться в останніх приготуваннях організатори; вітаються одне з одним обіймами земляки, котрі давно не бачилися… А над усім цим лине українська пісня – тиха і сильна, журлива і непереможна водночас: то розспівуються перед виходом на сцену її зірки, заради яких, власне, усі й зібралися на урочистий захід. Вони заходять до переповненого залу останніми – у супроводі своїх онучат, під щедрі глядацькі оплески… І посідають почесні місця.
Вони – це учасниці народного фольклорного ансамблю "Вербиченька": поважні за віком, але незмінно юні душевним світлом, красиві талантом, багаті, як осінь, - життєвою мудрістю і щедрістю.
Цього року ансамбль святкує півстолітній ювілей. Пів століття пісні, що звучить у рідному краю та далеко за його межами саме по-вербичевськи, пів століття дружби, що єднає різних за фахом чи характером людей, пів століття гордості земляків за своїх улюбленців.
Саме аби подякувати артистам за їхній талант і відданість сцені, односельці полишили всі свої домашні клопоти і зібралися у будинку культури - так, як вони це робили упродовж пів століття, аби чути знайомі голоси і пісні.
І цього разу свято розпочинається піснею у виконанні ювілярів, а потому ведучі повертають глядачів у минуле століття, розповідаючи історію створення і творчого успіху ансамблю «Вербиченька». Супроводжують розповідь унікальні фотоілюстрації і відеозаписи.
З давних-давен у Жоржівці так повелося, що народні бабусині пісні співають цілими родинами. Родини Майбороди Сергія та Івана, Діговець Тетяни Петрівни, Луценка Івана Петровича, Бабича Сергія Тимофійовича, Рябка Івана Олексійовича, сестер Тамари і Зіни Баленко, сестер Тамари і Марії Даценко, Бардак Тетяни Степанівни, Павелка Івана Івановича, Явтушенка Петра Михайловича та багато інших. А троїсті музики у складі Луценка Івана Петровича (баян), Костирка Петра Петровича (бубон), Чупирка Григорія Івановича (скрипка) були постійними весільними музиками не тільки у Жоржівці, але й в усій окрузі.
Ще наприкінці 60-х років, коли було збудовано сільський будинок культури на 400 (!) місць, до клубу із задоволенням ішла молодь села, бо там працювали хоровий, вокальний, драматичний гуртки. Ними керував Іван Петрович Луценко – людина, вихована тяжкими повоєнними роками і материнськими піснями. Людина, яка все своє життя присвятила пісні, музиці, пензлю.
А все почалося у довгі зимові вечори. За спогадами Івана Петровича, у його мами – Ганни Ільківни часто збиралися сусіди, друзі, куми. І затихали розмови про одвічні сільські турботи, лунала щира українська пісня. Малий Ванько залазив тихенько на піч і, затамувавши подих, вслухався у жіночі голоси, які то виривалися вгору, то опускалися до грудей. Не знаючи нотної грамоти, він уже тоді відчував пісню на три голоси, бо це було гарно, душевно. І на все життя пісня залишила в його серці любов до себе.
За час роботи Іван Петрович виховав не один колектив. Це перший жіночий ансамбль у складі Євдокії Бойченко, Євдокії Бабич, Ганни Сологуб, Марії Дроженко, Марії Майбороди. Це ансамбль вчителів «Чарівниця», дитячий ансамбль «Україночка» та народний ансамбль «Вербиченька».
Цей жіночий колектив української пісні народився в 1969 році. За роки існування склад колективу змінювався, але «кістяк» залишався: це сестри Баленко – Тамара Барань і Зіна Панченко, сестри Даценко – Тамара Вітценко, Марія Алпатова, а також Валентина Рябко, Софія Явтушенко, Тетяна Бардак, Катерина Луценко.
Колектив, як учасник та лауреат районних, обласних, всесоюзних, міжнародних фестивалів та конкурсів, здобув визнання далеко за межами рідного краю. Серед найяскравіших спогадів - Всесоюзний фестиваль народної творчості в м. Полтаві (1987 рік), Всесвітній фестиваль «Берегиня» у Луцьку (1993 рік), творчий звіт майстрів мистецтв та колективів художньої самодіяльності «Симфонія Полтавського краю» в м. Києві, Національний Палац «Україна» (2001 рік), Всеукраїнський огляд-конкурс автентичних колективів на приз імені Г. Танцюри, Вінниця (2001 рік), презентація національного Сорочинського ярмарку у Києві (2003 рік)…
У 1993 році успіхи ансамблю відзначено присвоєнням звання «народний».
Репертуар колективу був різний: ліричні, жартівливі, обрядові пісні. А народна пісня «На городі верба рясна» стала візитною карткою ансамблю. І коли постало запитання, як назвати колектив, то назву «Вербиченька» було прийнято одноголосно. Адже Жоржівка майже з усіх боків оточена ставками, а навкруг ставків – вербами.
«Вербиченька» – це окрема важлива сторінка з історії культури Шишаччини. Так вважає колишній багаторічний керівник галузі Валентина Ходіс, котра завжди підтримувала колектив і сприяла його розвиткові. Як і інші тогочасні представники культури – Петро Майборода, Наталія Дем'яненко, Олексій Руденко, Олександр Луценко, та працівники сільської ради – Тетяна Бельмас, Валентина Коновалова і Володимир Бельмас.
Нинішній керівник села, староста Лілія Бабич, поздоровляючи шанованих учасниць «Вербиченьки», висловила їм щиру вдячність і побажання від імені усіх земляків: хай пісня у їхньому виконанні лунає якомога довше. Адже пів століття – це занадто мало, аби наслухатися справжнього таланту.
Як одна мить, промайнули ці п’ять десятиліть і для самих артистів. Не віриться, що багатьох рідних людей вже немає поруч…
Ювілей – це завжди і жаль, і радість водночас. Жаль за тим, що залишаємо у минулому, і радість від того, що це недаремно прожите минуле дарує нам сьогодні.
Найщемкішим вітанням для винуватців торжества, та й для всіх учасників свята стали пісні, вірші, танці і просто теплі слова від їхніх нащадків. Власне, весь культурно-мистецький захід був організований дітьми та онуками учасників ансамблю «Вербиченька», їхніми друзями.
Чи існує у світі більше визнання для артиста, ніж бажання у нього вчитися і продовжувати його справу? Чи існує у світі більше визнання для батьків, ніж повага тих, кому вони присвятили життя?..
