У їхніх серцях Чорнобиль проріс гірким полином
Сьогодні виповнюється 35 років з моменту аварії на Чорнобильській АЕС, яка вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком, відлуння якої ми відчуваємо й донині.
Гіркий полин – спогади про Чорнобильську трагедію… Кожного року напередодні чергової річниці ми згадуємо про подвиг тих, хто, жертвуючи власним здоров’ям, боровся з наслідками аварії.
Віктор Миколайович Скік із Баранівки – один із тих, хто, усвідомлюючи, куди призваний і для чого, не ховався від повістки з військкомату, адже за кілька років до цього дав присягу служити Батьківщині в лавах Збройних сил. Тож він як ніхто інший умів ставити інтереси держави понад власні.
Так доля закинула його, 26-річного юнака, в епіцентр подій ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
А вдома… Вдома в рідній Баранівці життя лишень почало обдаровувати найкращими моментами і, як грім серед ясного неба, звістка про техногенну катастрофу…
Важко було залишати молоду дружину і маленького синочка, якому ще не було й рочку, але… Але… Вкотре нагадував собі про складену в армії присягу, про інтереси держави… Страху не було (він з’явиться згодом), лише постійно гнітило відчуття невизначеності.
Молодий колгоспний водій не встиг охрестити синочка, як вже переступав поріг військкомату. Та так і поїхав на легковій колгоспній машині, залишивши тогочасного голову без колес, - з іронією пригадує чоловік.
Його і ще двох молодих чоловіків із Баранівки забрали боротися з наслідками аварії на ЧАЕС. Хто був розумніший, ті відкупилися, - з гіркотою в голосі пригадує Віктор Миколайович. Один із трьох баранівчан – Яків Лейченко – нині вже покійний. З іншим – Петром Орлом герой розповіді підтримує дружні стосунки й досі. Адже чоловіків поєднує чимало спільних інтересів, спогадів.
Не надто полюбляє він ворушити в пам’яті щемливу сторінку життя, що наклала відбиток на всю подальшу долю. Найбільше не любить говорити про Чорнобиль через велику кількість нез’ясованих “чому”, “чому” без відповіді. Скільки років не минає, а відповіді, здається, все більше губляться.
Нині Чорнобиль нагадує про себе лише болем. Пекучим болем у всьому тілі. Не встигає одну хворобу залікувати, як тут вже й інша дає про себе знати. Туди ж чоловік їхав абсолютно здоровим, а вже вдома відчув всі підводні камені прихованої загрози, що таїла в собі радіація.
Початок літа 1986 року Віктор Миколайович зустрічав там, у зоні відчуження. Водій командного взводу не цурався найважчої праці, адже чітко розумів, що чим швидше робота буде виконана, тим швидше можна буде розраховувати на повернення. Принаймні так їм, рядовим, обіцяли. Тож і трудилися всі від світанку до смеркання, загортаючи уламки від вибуху, загороджуючи зону відчуження колючим дротом.
Вже тоді добре розумів ставлення вищого керівництва до таких, як він. Як видали форму в перший день, так ніхто її і не міняв протягом всього періоду в зоні відчуження. А це не мало, не багато - три місяці, три спекотних літніх місяці.
Накопичувальні індикатори радіації повинні були бути у кожного, хто там був. Повинні були бути, та їх, звичайно ж, не було. Але як не було... На паперах вони були, а фактично ні. Можна лише здогадуватися, звідки бралися цифри в журналі обліку радіації і якими вони були. Ніхто не знав дози опромінення. Всі лише здогадувалися, які наслідки це матиме. Також із болем згадує герой розповіді і про солдатську кухню. Здавалося б, літо, пора свіжих овочів, зелені. Ні, лише каші, хліб. Все, аби швидко наситити організм вуглеводами. Ні про які вітаміни й мови не було.
Дивізія Віктора Миколайовича розташовувалася на території Білорусі у Брагінському районі Гомельської області. Колись живе село зіяло пусткою, як і все навкруги. Страшне лихо чорною хмарою нависло звідусіль.
Чим вищою зростала «колючка» навколо зони вибуху, тим більшою була невпевненість, що звідси взагалі хоч когось випустять додому. Адже замість протокольних чотирьох годин, всі трудилися від зорі до зорі. Ніхто нічого не знав напевно. Жили лише тим, що почули. Та й багато чого можна додумати, коли ти заручник обставин, приказів, команд, громадянського боргу… Було важко не стільки фізично, як морально.
Наприкінці серпня вже й палатки почали на зимівлю закопувати, з острахом, що тут доведеться зимувати. Але ні, почули таки очікуваний приказ «вільні».
Тоді здавалося, що вдома все буде, як і раніше, страшне слово радіація розвіється в круговороті буднів. Але сталося не так, як гадалося. Вже в тридцять років почалися проблеми зі здоров’ям, що тривають і донині. Постійними супутниками стали пігулки, рецепти, санаторії та пансіонати.
Поки лікував одне, інше нагадувало про себе… Так і не наважився чоловік вдруге стати батьком. Тішився тим, що ще до Чорнобиля Господь подарував йому щастя батьківства.
З болем чоловік пригадує, скількох чоловіків забрали небеса в перші ж роки після аварії. З острахом гортає сторінки «Книги пам’яті», боячись вдивлятися в знайомі обличчя…
Вже в 33 роки чоловік отримав І категорію ліквідатора, згодом до неї додалася група інвалідності. Разом з тим, зі змінами влади – постійні обіцянки від державних мужів, уявну турботу і піклування.
Прикро чорнобильцям від усвідомлення, що вони як категорія нікому не потрібні на державному рівні. Саме для того, аби відстоювати свої права, ділитися досвідом, підтримувати дружні зв’язки між собою і була створена громадська організація «Союз чорнобильців», активним учасником якої є й Віктор Скік.
Нині чоловік отримує від держави підтримку у вигляді пільг на оплату за енергоносії, газопостачання, відповідну пенсії. Але так було не завжди. Адже в законах було прописано одне, а в дійсності нічого не виконувалося. Тож доводилося Віктору Миколайовичу і таким як він постійно судитися за дотримання законодавства. Чотири судових позови позаду, нині реальність із цілим букетом хвороб, що нагадують про гірку сторінку життя, болять, печуть і ниють.
…Шануймо подвиг кожного, хто кинувся в бій з прихованим ворогом, хто не ховався, хто до цього часу носить у серці частинку атома, що вибухнув…
