Довга дорога додому Олександри Редько
Олександра Тимофіївна Редько свій поважний 94-й рік народження зустріла нещодавно – 26 квітня.
І хоча вона не воювала на фронтах Другої світової зі зброєю в руках, однак війна вдарила по її долі не менш тяжко.
41-й рік Олександра Тимофіївна зустріла 15-річною юнкою далеко від дому – рідної Київщини. Саме гостювала у брата, військового, в Кишиневі. Після страшного повідомлення про початок війни дівчина будь-що хотілася повернутися в Україну. Правдами-неправдами, слізьми і благаннями вона вимолила собі дозвіл у військкоматі вирушити додому.
Перші бомбардування над своєю головою вона відчула вже діставшись залізничної станції на Київщині. Наче приїхала не додому, а в самісіньке пекло: вагони палають, все гримить і димить, люди в розпачі розбігаються в усібіч… Побігла в кукурудзяне поле. Кричать їй: куди, не можна, там швидко поцілять! Упала в якийсь рів, накрило землею. Дивом залишилася живою.
І це диво Всевишнє буде супроводжувати Олександру Тимофіївну протягом усієї довгої дороги додому – крізь терни воєнного лихоліття, рятуючи там, де здавалося б, немає порятунку…
Тоді вона, перекочувавши в якоїсь доброї жіночки кілька днів, доки пройде лінія фронту (а ця лінія за тиждень тричі «ходила» туди-сюди), все таки ж дісталася рідного порога.
Але щастя від того було мало. Її там чекали злидні, голод, переховування від німецької каторги.
Не вбереглася. На початку 42-го разом із кількома юними землячками потрапила до Німеччини. Тяжко працювала на текстильній фабриці. Як і інші однолітки, терпіла щоденні побої і знущання.
Якби знала мову, пригадує жінка, може б зрозуміла, за що її без вини карано.
Жили в бараках, що були оточені загорожею під електричною напругою. Поруч терпіли наругу нацистів поляки, чехи, голландці, французи, росіяни – багато полонених людей.
Їсти. Постійно хотілося їсти. Коли у 1944 році огорожу зняли, голодні люди кинулися на пошук хліба. Хоча мали копійки за свою роботу і могли придбати хліб у магазині, але ніхто не хотів їм його продавати.
Потім було життя у бауера. Українські полонянки виконували різну роботу по господарству. Хазяйка була доброю, поїла молоком, що, можливо, й врятувало Олександру від тифу. Але наслідки його вона відчувала довго. Та й викарабкувалася з болячки довго. У кризовий момент, коли була зовсім слабкою, навіть потрапила до моргу – як безнадійна.
Врятувала близька перемога. У місцевість вже ввійшли союзники – солдати Об’єднаних націй.
Там, у Німеччині, вона й зустріла 9 травня.
Коли їх зібрали в казарму для відправки додому, у підвалі дівчата виявили запаси тушонки. Смакота, на яку вони накинулися, теж ледве не вартувала їм життя. Бо організм просто не міг перетравити їжу.
Таких сумних подробиць у пам’яті Олександри Тимофіївни багато. Для сучасного покоління – це не зрозуміле жахіття. А для неї і її ровесників – правда життя, частина найкращих його років - дитинства, юності, молодості…
Вона ще довго може розповідати і про нацистські каземати, в які потрапила, мабуть, за допомогу союзникам (передачі полоненим військовим), і про щоденні тортури плітками; і про тяжку працю на німецьких залізничних коліях, які треба було ремонтувати після бомбардувань, - а потім рабсилу мили зі шлангу, забороняючи скидати одяг, - і так нещасні лягали спати…
- Мені ще повезло, - говорить жінка, - я там працювала влітку…
Раз по раз жінка, розповідаючи, витирає сльози. Бо наче переживає все заново. Пам’ять у її покоління надзвичайна. Мабуть, тому, що все пережите карбувалося у ній шрамами.
Додому жінка потрапила у 45-у. Але й удома чекала тяжка повоєнщина. На відбудові донецьких шахт зустріла свою долю (хорошого шишацького парубка, як вона каже) – Миколу Антоновича Редька.
Вже п’ять літ, як його немає на цьому світі. Але поряд з Олександрою Тимофіївною залишається родина, яка піклується про неї і зігріває теплом стражденне серце бійця Другої світової війни. Чи може, хтось посперечається, що своїми поневіряннями вона не заслужила це звання?..
