Привіт побратимам
Цього року друзі-«чорнобильці» не зберуться, як завжди, 26 квітня, аби провести усі урочисті й важливі моменти до скорботної дати, як звикли за традицією. Одна сумна сторінка нашої історії внесла корективи в іншу. Але після карантину вони обов’язково зберуться разом і згадають тих, кого втратили… І поспілкуються щиро, і поділяться своїми новинами, і намалюють плани на майбутнє. Адже братерство у них доволі дієве. Не втрачають зв’язок одне з одним ті, хто наприкінці 80-х минулого століття був єдиним цілим у боротьбі з надприродним лихом.
Рідними, як брати, і по цей день залишилися для жителя Великого Перевозу Анатолія БЕРЕЖНОГО гоголяни, баранівці, яреськівчани й інші ровесники, з якими отримав повістку з райвійськкомату і вирушив «на перепідготовку» - спочатку на Гадяч, потім Лубни, Білу Церкву… Чорнобиль.
Анатолій щойно повернувся з армії і знову потрапив у військову частину. Але цього разу – будувати огорожу навколо 30-кілометрової зони небезпечного реактора. Хоча його автобус курсував прямісінько на реактор, але практично в останній момент полтавчани запросили шістьох чоловіків до свого транспорту. Анатолій був серед них. І так випадково минув найтяжчого пекла. Ще одним везінням вважає те, що його військову частину розформували і він не відбув поблизу пекла усіх десяти місяців «перепідготовки», як було передбачено в повістці. На його долю випали кілька тижнів: кінець липня – початок вересня.
Він був серед тих, хто не бачив мародерства у зоні катастрофи. Ніхто нічого не чіпав у людських помешканнях у перші місяці після аварії. Все завмерло так, як його залишили господарі. Наче і люди, і речі сподівалися, що біда минеться, що ось-ось усе стане на свої місця…
З того часу Анатолій запам’ятав ліс, будівництво,намети… І яблука в садках, які не можна було чіпати. Але ж так кортіло - і про заборону забували…
А ще запам’яталася чоловікові екскурсія в Білорусію, якраз у дні вибуху, про який ще ніхто не знав. Тоді культпросвітницькі поїздки з колегами на вихідні були популярними серед багатьох колективів. Коли радіаційна хмара застилала собою небесний простір, вони саме пливли на теплоході Прип’яттю… Фотографувалися на добру пам’ять. Пам’ять залишилася, а от фото – ні. Чомусь усі вийшли засвіченими. Наче людям не треба було бачити того, що висіло у повітрі навколо них...
Їх не повинно було бути ні на тому човні, ні в реакторі, ні загалом на будівництві у лісах біля Чорнобиля. Молодих юнаків, яким щойно виповнилося 20 років... Але їх не запитували про це. Вони робили свою роботу. Вони захищали нас...
Пам’ятаймо про це повсякчас!
