Зі святом, захисники і захисниці!
Сьогодні - День захисника України, День українського козацтва та свято Покрови Пресвятої Богородиці.
Шановні жителі Шишаччини! Прийміть щирі вітання зі святами, а особливі слова поваги адресуємо землякам, котрі в різні часи і за різних обставин ставали на захист рідної землі, ризикуючи власним життям. Схиляємося перед вашою мужністю! Зичимо вам якнайміцнішого здоров'я, мирного неба, благополуччя і взаєморозуміння у родинах, належної матеріальної нагороди від держави, заслуженої шани від суспільства!
Селищний голова Олександр Тутка, виконавчий комітет та депутати селищної ради.
День захисника України став своєрідним символом чоловічого дня. Однак нині на сторожі незалежності нашої держави стоять і жінки.
ОЛЕСЮ ДЖАФАРОВУ у такому рішенні підтримав батько – колишній військовий. За ним, як нитка за голкою, дівчинка ще підлітком потрапила з далекого Приморського краю на сході Росії до маленького полтавського села, в центр України. Зустріла останні шкільні весни з однолітками спочатку у Великоперевізькій, потім – у Шишацькій школах.
Потому засвоїла ази суто жіночої професії – бухгалтера – у Полтавському кооперативному технікумі. З роботою за спеціальністю якось не складалося, і коли у компанії друзів зайшла мова про службу у Збройних Силах України, Леся подумала: а чому б і ні? Поділилася увечері цією ще не до кінця усвідомленою перспективою з батьком, а на ранок, щойно прокинувшись, почула татове безапеляційне: «Ну, що, йдемо до військкомату?»
Це був 2010 рік. Про близьку війну ще й гадки ніхто не мав (крім тих, звичайно, хто її планував). Тому Олеся, отримавши умовне благословення від батька, сміло ступила на його стезю.
Потім постав вибір навчального центру: Київ чи Дніпропетровськ? Київська «Десна», за відгуками, чомусь зовсім не гріла душу. Тому Олеся вирушила до теперішнього Дніпра. І аж там з’ясувала, що обрала… десантні війська. Найнежіночніший підрозділ нежіночої професії. Так дівчина стала частиною 25 окремої повітрянодесантної дніпропетровської бригади. Тоді їх, представниць ніжної статі, у війську було небагато. Так само мало було контрактників. Олеся була однією з перших, хто руйнував стереотипи: і про те, що жінкам в армії не місце, і про те, що служба за контрактом – це щось страшне й незрозуміле.
Що вона не помилилася у своєму виборі (хоча й не дуже довго обирала) - свідчать ці майже десять років її служби. Служби, котра припала на період справжніх воєнних дій. Ще до початку антитерористичної операції Олеся народила доньку. З декретної відпустки повернулася наприкінці 2014 року, у розпал війни. Її будні тепер ділилися на тренування та реальність АТО, де вона за цей час побувала тричі. Основна військова професії жінки – зв’язківець, але коли обставини вимагали терміново перекваліфікуватися на кухаря – це було не питання. Багатьом здається, що для жінки бути кухарем – природно, адже всі вдома готують. А ви пробували зварити супчик в польових умовах на сотню людей?.. Майже те саме, що вдома, правда?..
За плечима молодої жінки – не тільки супчики, але й стрибки з парашутом, вісім відчайдушних виходів у небо. Однак зараз вона намагається уникати таких ризиків (хоча за них суттєво додає у вазі професійний стаж). Але ж удома чекає донечка…
Жіноче, а точніше – материнське єство бере верх у будь-якій професії. І хоча Олеся не уявляє себе деінде, цілком звикла до армійських буднів, до форми і берців замість суконь та черевиків, до всіх мінусів і плюсів солдатської служби… Розлука з дитиною – єдине, з чим миритися найтяжче, практично неможливо. Не любить мамину роботу і шестирічна Маша, коли доводиться відпускати її від себе… А коли мама поруч, дитина щаслива - живе звичайним життям у колі дітлахів з військових родин. Так, як свого часу зростала маленька Леся – майбутній старший солдат повітрянодесантної бригади. Яку долю обере її дівча – не вгадає навіть материнське серце. Та якщо це будуть стрибки з парашутом, головне - аби в мирному небі.
На знімку: Олеся Джафарова з донькою Машею на її першому випускному – з дитячого садочка у перший клас…
РИТА ТЮТЮННИКОВА з Великої Бузови стала контрактником Збройних Сил України за шість років після Олесі. Здавалося б, шість років – це практично ніщо на відрізку історії однієї держави. Але тільки не нашої. У нас за цей час змінилося дуже багато. Зокрема контрактна служба в армії стала нормою, як і наявність в ній дівчат. Нині багато представниць жіночої статі професійно самостверджуються на колись суто чоловічих територіях – і в лавах Національної поліції, і ЗСУ.
Обрати для себе такий складний шлях Рита вирішила за наполегливою порадою друга у 2016 році. Батьків повідомила про це в останній момент – коли шляху назад вже не було. І ніякі благання-відмовляння на неї не подіяли.
У військкоматі дівчину запевняли, що для новачків усе буде тихо-мирно. Тим паче, що її прикомандирували до кухні. Але за півтора місяця, після швидкісних навчань-тренувань у Старичах на Львівщині, вона у складі 16 батальйону 58 окремої мотопіхотної бригади опинилася в Авдіївці на Донеччині. Потім було багатомісячне протистояння з ворогом на Луганщині - у Кримському.
Чи страшно жінці на війні? Страшно. Страшно бачити, у що перетворилися українські села. Страшно бачити людей, приречених на виживання. Особливо дітей.
Чи важко жінці на війні? Важко. Бліндажі, окопи – не найкомфортніше місце на землі.
Чи рівна жінка з чоловіком на війні? У підготовці, тренуваннях до передової – так, вимоги однакові. Але безпосередньо на лінії фронту чоловіки забувають про всі рівності: жінку - чиюсь доньку, сестру, дружину, матір – шкода. Намагаються вберегти від обстрілу, сховати від куль. Небезпеку беруть на себе.
Загалом до солдатського життя звикаєш. Як і до небезпеки в ньому. І стає незвичним мирне, позавійськове буття, яким Рита живе нині.
В останній день літа у неї завершився контракт, який вона дослужувала вже на руках з донечкою. В армії зустріла свою половинку. Зараз родина чекає повернення чоловіка і тата додому. Бачаться вкрай рідко, в основному спілкуються в телефонному режимі. У планах – відпочити від служби всією сім’єю, набутися разом.
На знімку: Рита і Віталій пов’язали свої долі шлюбом. І підтвердили, так би мовити, «шлюбний контракт» найважливішим – народженням Мирославки, якій цими днями виповниться пів рочку.
