Зустріч у краєзнавчому музеї
8 травня в Шишацькому краєзнавчому музеї відбулася дуже приємна, надзвичайно зворушлива зустріч з жіночками-Шишачанками, які стали свідками тих страшних подій 1941-1945 років. Це Майя Василівна Денисенко та Марія Порфирівна Дяченко.
Директор музею Наталія Прасольченко та лектор-екскурсовод Валентина Ходіс запросили на зустріч учнів 6-го класу Шишацької обласної гімназії-інтернату для обдарованих дітей. Свою цікаву розповідь вони почали з того, що 67 держав протягом 6 років були втянуті в жахливу Другу світову війну. Близько 60 мільйонів осіб загинули або пропали без вісті.
21 червня 1941 року в Шишацькій школі був випускний бал. О четвертій годині ранку всі, як завжди, ішли зустрічати схід сонця. Тоді ще ніхто навіть і не здогадувався, що той ранок переверне всю історію нашої країни. В обідню пору всі випускники разом з класним керівником Дмитром Павловичем Добровольським зібралися до клубу, щоб переглянути виставу «Сватання на Гончарівці», з якою в Шишаки приїхав Полтавський театр, але виставу відмінили і передали по радіо, що почалася війна, на країну напали німці. Не справдилися юнацькі мрії про подальше навчання. Всіх молодих хлопців забрали на фронт.
Далі розповідь продовжила Майя Василівна: «На війну йшло багато добровольців, то були учасники бойових дій. З Шишацького району 8 тисяч жителів пішло воювати. На зміну їм на заводи, в колгоспи прийшли працювати жінки і діти. Дуже важкі часи були».
Майя Василівна народилася в Шишаках, але ще маленькою переїхали з сім'єю в Молдавію, тому що відбирали людей, які мали організаторські здібності і відправляли їх в Бесарабію для встановлення там Радянської влади. Серед них був і батько Майї Василівни. Там сім'я оселилася поблизу кордону і Майя Василівна бачила на власні очі, як на територію України падали перші гармати. Жили вони в місті Леово. Це місто розташоване на високому скелястому березі, внизу протікала річка Прут. Далі вона пригадує: «О четвертій годині ранку від Кольського півострова до Бесарабії в одну секунду жахнули гармати. Бачила один німецький літак, який пролітав над нами дуже низько (то була розвідка). Мама почала збирати валізи. Добре, що вкинула документи. І покинули ми місто. Тоді ще не знали, що почалася війна. Батька мого забрали на фронт. Яргара – то було перше містечко, до якого ми дісталися. О 12 годині дня міністр закордонних справ В?ячеслав Молотов оголосив по радіо, що почалася війна. Вирішили перевозити нас за 40 км в село Хинчешти. Селили нас у школах та інших будівлях. Звідти ми добре бачили як наше містечко Леово палало. Кожного дня пролітали сотні літаків, кидали листівки із закликом вбивати прикордонників. Через чотири дні німці прорвали свій шлях через річку Прут. Необхідно було щось робити. Тоді ж подали ешелон (товарний потяг) доїхали ми до великої станції «Раздельная» (Одеська область). З усіх усюд туди прибувала велика кількість таких потягів з тікаючими. В одну секунду налетіли літаки, ті, що підпалили Леово і скинули бомби уже на ст. «Раздельная». То було пекло. Не можна передати того страхіття, що ми пережили там. Машиніст нашого ешелону не розгубився і заднім ходом дуже швидко поїхав назад і відвіз нас з палаючого вокзалу до Одеси. В Одесі погрузили в теплушки і відправила в Полтаву. 15 днів ми їхали з Одеси до Полтави. В Полтаві пересіли на інший потяг, добралися до Сагайдака, а потім і в Шишаки». Але не судилося довго насолодитися спокоєм сім'ї Майї Василівни. В Шишаки зайшли німецькі солдати. І знову всі були змушені тікати.
Далі продовжує: «Формувалися валки-підводи. Це були такі вози з дугами, на дуги натягували брезент, на низ мостили солому. Були визначені списки виїжджаючих та маршрут по якому повинні рухатися. Їхали ми через Михайлики, Опішню, Котельву. Кінечна зупинка була місто Харків. І коли прибули на місце, літаки обстріляли Харків. То був жах, який нам знову довелося пережити. Переїхали ми Білгородську область, Курську, Воронежську. Потім наступила рання зима, всіх Шишачан погрузили у вагон (такий як вугілля возять) і відправили нас в Саратовську область, німецьке Поволжя. Голодали, бідували, мерзли. В 12 років я пішла на роботу на жнива. Потім сформували групу, яка займалась вирощуванням табака для солдатів. Весь цей час батько не знав де ми, а ми не знали де він. В 1944 році Шишаки звільнили від німців і почали знову збирати людей для відправки в Шишаки. Коли ми приїхали – перелякались. Шишаки лежали в руїнах. Це була рання весна. Пішла я на роботу в голгосп. Робила абсолютно все, не боялася ніякої роботи. Але хотілося мені в школу, хотілося вчитися. На той час мені вже було 14 років. В Молдавії я закінчила 4 класи і все», - а потім Майя Василівна за 2 роки вивчила курс за п»ятий, шостий, сьомий і восьмий класи. Після школи вступила до Харківського педагогічного університету, після закінчення якого все життя вчителювала.
Далі розповідь продовжила Марія Порфирівна – рідна сестра легендарної людини нашого краю, ветерана Великої Вітчизняної війни, учасника бойових дій в Севастополі, Карелії, великого громадського діяча, краєзнавця Івана Порфировича Гусака, якого на жаль вже немає серед живих.
Свою цікаву історію вона почала так: «На початок війни мені було чотири роки. Жили ми в ярку, від сучасного кафе «Козацька Застава» вниз. Там була батьківська хата. В сім?ї було п?ятеро дітей. Батька та всіх братів забрали на війну. З того дня ми більше ніколи не бачили нашого тата. І нічого ми не знаємо про нього – чи він загинув, чи пропав безвісти. Пам?ятаю, як німці зруйнували школу, виганяли з домівок і відправляли всіх в Кременчук. Чому саме в Кременчук, не знаю. Ми з мамою поїхали під Бутову Гору ховатися від німців, прожили ми там 10 днів. Після визволення в 1943 році зайшла в Шишаки військова частина і трохи солдат жило в нас. Ввесь берег річки Псел був встелений мертвою великою рогатою худобою. Батько так і не повернувся, мама померла в 1951 році. Дуже тяжкі часи були. В школу ходили босими, в шкільній їдальні на обід всім давали гороховий суп. А мені ні, тому що батько вважався пропавшим без вісті і була підозра, що він перейшов на сторону німців».
І це тільки малесенька частиночка спогадів, того жаху, тієї болі, що довелося пережити цим тендітним шишачанкам та їх сім?ям.
Шановні землячки, дай Вам Бог здоров?я ще на довгі літа, адже чути про те страхіття з перших уст нам, молодшому поколінню, велике щастя і велика наука.
На зустрічі також були присутні начальник відділу культури і туризму селищної ради Любов Петрівна Титаренко та голова районної організації ветеранів Канівець Любов Миколаївна. Любов Петрівна зі слізьми на очах висловила своє шанування, захоплення історіями обох свідків тих чорних днів в історії нашої країни. Побажала міцного здоров'я, чистого неба над головами і стійкої землі під ногами всім присутнім. Від великої Шишацької ОТГ з рук начальника відділу культури і туризму селищної ради Марія Порфирівна і Майя Василівна отримали пам?ятні подарунки, гімназисти подарували квіти. Любов Миколаївна від районної організації ветеранів вручила шишачанкам маленькі презенти.
Велика подяка за змістовний захід, за отримані емоції організаторам – Прасольченко Наталії Олексіївні та Ходіс Валентині Миколаївні.
